Україна готує асиметричну відповідь на “Шахеди”: чому ППО більше не спрацьовує.

Альтернативою з боку України можуть стати зенітні дрони — автономні чи напівавтономні апарати, які можуть перехоплювати повітряні цілі.

Війна дронів набирає нових обертів: ударні безпілотники Shahed-136, які росія масово випускає під назвами “Герань-2” чи “Гарпія”, стали не лише головним засобом далеких атак за кількістю, а й перевищили ракети за загальною вагою бойових частин. У межах одного залпу ці дрони несуть у рази більше вибухівки, ніж ракети.

Про це розповідає Defense Express.

За оцінками, сьогодні темпи їхнього виробництва в росії сягнули близько 90 одиниць на добу — це не тисяча на день, як лунали деякі панічні заяви, але й цього обсягу досить, щоб створити реальну загрозу. Враховуючи це, ціллю Москви є системне виснаження української ППО. Проте на тлі цієї динаміки постає відкрите запитання — чим саме протидіяти подібним атакам?

Ситуація змінилася принципово: нині вперше зенітна артилерія й навіть старі комплекси ЗРК виробляються швидше й дешевше, ніж літаки та гелікоптери. Ба більше, зенітна ракета стала концептуально дешевшою за крилату або балістичну, і в багатьох випадках ефективно справляється із сучасними цілями.

Shahed-136 оцінюється у близько 193 тисячі доларів (за даними на 2023 рік) — значно дорожче, ніж раніше припускали. Та їхня відносна “доступність” для рф пояснюється простотою конструкції: дрони не потребують дефіцитних матеріалів, складного виробництва чи рідкісних спеціалістів. Саме тому виробляти їх можна масово, на відміну від високоточних ракет, яких росія виготовляє лише кілька на добу.

Альтернативою з боку України можуть стати зенітні дрони — автономні чи напівавтономні апарати, які можуть перехоплювати повітряні цілі. Вони можуть бути виготовлені на українських виробничих майданчиках із наявних комплектуючих, а вартість одиниці буде значно нижчою за ціну “Шахеда”, навіть з урахуванням того, що такий дрон дорожчий за типовий FPV.

Розробка таких дронів потребує переосмислення підходу: FPV-дрони залежать від навичок оператора та якісної відеокамери (особливо для нічних умов), що суттєво підвищує ціну й ризик промаху. Для масового виробництва потрібно впроваджувати елементи машинного зору, які дозволяють дрону самостійно наводитись на ціль.

Серед можливих технологій:

• радіокомандне наведення з координатним підрахунком точки перехоплення,
• напівактивне лазерне наведення,
• акустичні системи самонаведення з фільтрацією шумів,
• візуальні алгоритми розпізнавання цілей.

Також потрібно розв’язати інші технічні завдання: швидкий вихід у повітря, тривалий час польоту, висока швидкість та всепогодна робота. На відміну від ракет, зенітний дрон має коротшу дальність і потребує точного підриву — бажано дистанційного, а не контактного — щоб ефективно знищити ціль.

Через складність цих рішень навіть великі виробники, як-от Raytheon, обрали перехід на реактивні моделі. Так, їхній Coyote 2C із радіолокаційною головкою самонаведення став серійним продуктом. Попри це, зенітні дрони залишаються простішими й дешевшими за класичні зенітні ракети.

Україна нині має шанс створити власну відповідь на масове виробництво “Шахедів” — через дешевші, гнучкіші та адаптовані під умови війни засоби перехоплення. Але це вимагає швидкої інтеграції інновацій та мобілізації ресурсів.